Історії війни: Ізаура Дріма з Миколаєва

Ізаура Дріма з міста Миколаїв – ромка за походженням, одна з активних ромських дівчат, яка завжди прагне розвитку для своєї громади. Студентка вищого навчального закладу – Миколаївського національного університету ім. В.О. Сухомлинського, факультету педагогічної та соціальної освіти. Солістка ромського танцювального колективу «Бахтале». Членкиня ромської громадської організації «Романі Бахт». Ініціаторка різноманітних соціальних проєктів для ромських дівчат. 

«Війна. Все перевернулось з ніг на голову»

Ізаура: 24 лютого прокидаюсь і чую від мами такі слова: «Були чутні вибухи, літали винищувачі». Після цього прибігли ще й сусіди… Почався хаос. Прийшли родичі до нас. Почали говорити про початок війни. Але я не хотіла якось близько це сприймати до серця. Почалась метушня. Не знали що робити та куди біжать. Що робити? Далі ніхто не міг зосередитись, оскільки у всіх була панічна атака. Загалом почали думати, що все швидко закінчиться: 3-4 дні, ну тиждень, це вже «потолок». 21 століття на дворі, який Аушвіц-Біркенау?! Все закінчиться перемовинами або ж нас прагнуть залякати. Та і у всіх армії такі сильні, яка війна…. Ставили ставки на те, що все швидко врегулюється. Кажу що треба закупитись продуктів та пересидіти вдома. Все пройде. Та і думала, що не будуть стріляти по цивільних. Напевно, лише військові бази. Загалом, пішли ми за покупками. Деякі наші родичі одразу виїхали. А ми категорично не хотіли і не планували кудись їхати, як і кажу, думали сидіти дома. Загалом, коли робили покупки був такий безлад… всі лише і говорили про війну, такий страх наводили один на одного, просто нереально. Скільки людей, стільки і думок, кожен одне одному намагається нав’язати свою думку. Ми пересиділи декілька днів дома. Були чутні постріли, було лячно. Всеодно була надія на мир. У Миколаєві надзвичайно сильні обстріли зараз і вони там були з перших днів. Були жахливі моменти, коли ти не можеш піти в кухні випита чай, поїсти. Ти не можеш піти в душ, тому що в тебе страх і ти не знаєш чи вийдеш звідти живою. Перебували в такій жахливій ситуації ми вдома два місяці.

Віктор: Чи було відчутно якісь кліматичні зміни навколо? 

Ізаура: Що важливо, я не могла навіть на вулиці знаходитись, дуже відчувався запах пороху. Все було задимлено і не було чим дихати. На вулиці день, а із-за цієї пилюки та вибухів на кожному кроці було пасмурно. Але люди намагались жити. Це не життя, це каторга якась. Ми вставали бігти у магазин, а магазин працював лиш декілька годин. Люди бігли туди аби щось купити. Дістати якісь продукти було складно. Миколаїв велике місто. Це великі торгові центри, супермаркети. Прилавки всі пусті були, голодомор почався. Про м’ясо можна було лиш мріяти. Ми забули як воно виглядає. Гроші в нас були, але не було де купити. А коли чогось немає, тобі дуже хочеться. Що говорити про м’ясо, круп не було. 

Віктор: Скільки вас в родині людей? 

Ізаура: В одному домі нас двоє. Але в нас багато родичів. Ми всі дружно комунікували одним з одним. Немає такого, що я і мама, і ми ізолювались від інших, ні. Ми всі разом збирались – брати та сестри, племінники, тітки, дяді. Всі, хто був у місті, ми намагались бути всі разом. 

Віктор: Що тобі найбільше запам’яталось з моменту агресії рф? 

Ізаура: Я пам’ятаю ті моменти коли ми спали…( посміхається). Ми не спали, тому що коли вночі лунають вибухи і дім труситься, то після вибухів ми одразу дзвонили один одному і питали як вони. Тримали зв’язок, не дай Бог хтось не вийшов на зв’язок, ми бігли до них. Дуже було страшно. Ні в кого не було безпечного місця. Ніхто не знав кому у дім може попасти снаряд і це були нереальні емоції, коли ти боїшся покликати родичів до себе у гості, тому що не знаєш де ти можеш «зустріти» снаряд. Хтось помре і ти будеш винен. Це були важкі місяці. 

Колись давно з ромською молоддю ми їздили до Польщі в Аушвіц-Біркінау. Я була у цих жахливих місцях геноциду людства і ніхто не міг подумати, що це колись повториться. І думала, що я була в таких жахливих місцях і просто не знала, що я таке переживатиму і буду розповідати своїм дітям, онукам що я пережила війну! Це реально війна! У перші дні ми цього не розуміли. 

Віктор: Що для тебе стало вирішальним поштовхом для того, щоб виїхати з України? 

Ізаура: Одного разу я розмовляла з братами, сестрами по телефону і я почула сильний шум. Вибігла на вулицю і над моєю головою пролітає винищувач, тоді на мене такий страх найшов. Я почала кричати, плакати, викинула телефон з рук. В мене вселився страх. У будь-яку хвилину він може скинути на нас снаряд. Це не простий літак. І ти не знаєш куди той снаряд попаде. Я реально вже боялась цих винищувачів. Наша психіка почала здаватись. Ми не пили, не їли і не спали. Я постійно моніторила наскільки далеко від нашого будинку стріляють або щось вибухнуло. Для виїзду з України критичним став сильний вибух о четвертій годині ранку неподалік мого дому. Ми рефлексивно піднялись з мамою і почали трястись від страху. Я змінилась в обличчі від страху. І мама від цього шоку, що бачить якусь іншу людину, вона каже: «Фуу… Слава Богу, війна продовжується, наші працюють, нас захищають». І я починаю сміятись. І я кажу: «Мамо, нам треба їхати, тому що ми сходимо з розуму». Психіка була порушена. Ми чули що наші відстрілялись… фух, молодці, пройшло, і так знову і знову…  

Наші рідні чоловіки наполягали на тому аби жінки та діти виїхали з міста. Коли тобі говорять врятуйте моїх дітей… Ти розумієш, що дійсно потрібно це зробити, тому що тут війна і це дітям також порушує психіку. Діти мали завжди спати в одязі, весь час у куртках та взутті, тому що було холодно і ми не знали у який момент нам прийдеться вибігати з дому. У дітей ні сну, ні покою, ні ігор не було.  

Віктор: Зв’язок вже був відсутній у вас? 

Ізаура: Ні, зв’язок був. Але ми змушені були при сиренах його вимикати. І звідки ми можемо знати коли на вулицю тікати, тому були в одязі. Тим паче, світло не можна було вмикати. 

Віктор: Як ви виїхали з Миколаєва? 

Ізаура: Я довго думала як і чим їхати, тому що чула про обстріли цивільних машин. І ти не можеш зрозуміти, Боже, як мені вивезти дітей? Як врятувати життя мами? Як мені вижити? Ти не знаєш де ти помреш! Чи на вулиці, чи вдома, чи по дорозі або ж тебе вивезуть окупанти кудись… 

Одного дня ми вирішили виїхати разом з Червоним Хрестом, вважали це більш безпечним варіантом, і недарма. Пам’ятаю момент коли три моїх маленьких племінників, і в кожного маленька сумка, і ми біжим на цей автобус. Ми сильно боялись всього і всіх. І ми біжим до цього автобусу, і позаду нас справді пролунав вибух, було відчутно, що щось міцне впало. І ми зупиняємось, обнімаємось і плачемо. Продовжили бігти до автобуса. Добігши вже було видно, що один автобус був вже обстріляний. Автобус був такий, як тролейбус на якому ми їхали. Загалом, з Миколаєва до Одеси автобусом їхати три години. Цим тролейбусом до Одеси ми доїхали десь за півтора години. Він так швидко їхав, передати не можу. Це була найгірша дорога у моєму житті. Не було ні секунди, щоб хтось не плакав. Обертаєшся і бачиш як кожен обіймає своїх дітей, і ридають. Жахливі речі… Всі ми десятеро і мій пес, він також член родини, доїхали до Паланки живими, Слава Богу. 

Перетин Кордону. Молдова. Румунія.

Віктор: Як ви перетинали кордон? Чи були якісь неприємності при перетині кордону з Молдовою?

Ізаура: Не було складностей. Волонтери працювали на всі 100%. Єдине, що було дуже багато вимушених переселенців. Черги. У Молдові нас добре прийняли. Волонтери одразу, коли ми приїхали, з автобуса нас зустріли. Забезпечили їжею, ковдрами, гігієнічними засобами. Все, що потрібно було, нам дали.

Віктор: Де ви жили у Молдові?

Ізаура: Один день ми провели у приміщенні релігійної громади.

Віктор: Вас прийняли роми?

Ізаура: Ні, це були українці, люди які нас розмістили там. Християнська церква, очевидно, що поки був інтенсивний потік людей, там всіх розміщали. Там не можна було довго залишатись. Це було транзитне перебування. І вже на наступний день був організований великий автобус, який їхав у Німеччину. Але ми вирішили поїхати до Румунії.

Віктор: Як ви доїхали до Румунії?

Ізаура: Той же Червоний Хрест нас і відвіз.

Віктор: Як у Румунії зараз? Де проживаєте?

Ізаура: У перші дні всі ми попали у спортзал. Це потрібно для того, щоб нас біженців зареєстрували і знайшли для нас нове помешкання. Згодом нас поселили у центрі/гуртожитку для біженців. Проживання та годування є безкоштовне. В кожного з нас є кімната. Це все у Бухаресті.

Віктор: Чи вдалось тобі вже знайти вже роботу?

Ізаура: Не одразу вдалось знайти роботу. Я відходила від цього стресу. Був таких жахливий стан. Ніби ти живеш, а тебе немає. Тут, де ми проживаємо, поряд транспортні мости та розвилка дороги, фури їздять кожен раз. Постійний шум. В перші дні я лякалась від будь-якого звуку. Я не могла спати. Ночами встаєш. Вскакуєш зі снів. Це просто «дурдом». Я розуміла, що потрібно переключитись на інше життя. Так як я в Україні була дуже активною ромською дівчиною. В мене було декілька робіт, постійні гастролі, зустрічі з ромською молоддю, для якої я хотіла кращого майбутнього і наполягала на тому, що вони мають жити правильно: займатись спортом, отримувати вищу освіту, працювати на державних роботах і т.д. І в мене була велика практика роботи у ромському русі, тож я знайшла собі роботу у ромській громадській організації. Спільно з ними я допомагаю нашим біженцям. Зустрічаєм їх на залізничному вокзалі, питаємо про потреби, про кількість людей і намагаємося їх розмістити у центрах для біженців. Дуже багато людей у Румунії перебувають транзитом, більшість їдуть до Німеччини та в інші європейські країни.

Віктор: Ви допомагаєте лише ромам? 

Ізаура: Українцям також. Але в більшості ромам.

Віктор: Скільком людям ти вже встигла допомогти?

Ізаура: Точно не рахувала, але більше ніж сотні особам. Мені вдалось деяких поселити, декому допомогти далі поїхати і вирішити деякі проблеми. Я знаю румунську мову.

Віктор: Звідки ти знаєш румунську?

Ізаура: Не знаю. Очевидно, трохи румунських слів є і в моєму діалекті ромської мови. Предки наші знали румунську, мабуть вони з тих країв були. Старші люди в наших краях знають «базу» румунської мови, мама моя. А ось молодь вже ні. Я не вчила її ціленаправлено, так вийшло. Ще важливо те, що Одеська область має кордони з Молдовою, а Одеса славиться таким ринком, як «7 кілометр», і от у тому оточенні там багато людей розмовляють молдавською мовою, а ми багато часу там проводили. Це колеги по бізнесу. І ми з ними там практикували нашу румунську, адже молдавська то і є румунська мова.

Віктор: На кінець нашої розмови, який би ти посил хотіла дати людям?

Ізаура: Хочу, щоб кожна людина розуміла ситуацію і чітко оцінювала її. Це для мене моральний «зрив», коли ти все життя ціленаправлено йшла до своєї мети, досягла кар’єрного росту, твої батьки все життя працювали і навіть життя своє віддали аби побудувати дім і дати своїй дитині майбутнє… І в кінці ми все залишили, і твоє життя «помістилось в одну валізу». Це дуже образливо, досадно, шкода, слізно, боляче, але потрібно брати себе в руки та продовжувати жити.